Перша історично достовірна згадка про застосування водолазного дзвону відноситься до 1531 року, коли Гульельмо де Лорена на озері поблизу міста Рим на глибині 22 метрів намагався знайти скарби з затонулих галер (див. Додаток №1, рисунок 2).
Перший підводний дзвін був створений в 1531 Гугліельмо де Лорена (Guglielmo de Lorena). Він підвішувався на канаті і містився на плечах водолаза. В такому дзвоні на озері Ремі поблизу Риму водолаз пробув під водою протягом години.
Винахід першого водолазного костюма приписують Августу Зібі, але він був лише одним із кількох винахідників того часу, які проводили подібні експерименти. Ще століттям раніше російський селянин із підмосковного села Юхим Ніконов запропонував проект водолазного костюма зі шкіри.
Англійський астроном Едмунд Галлей побудував у 1716 році великий водолазний дзвін, У якому він, сидячи на лавці, пробув під водою понад півтори години. Свіже повітря він отримував із бочки через шкіряний шланг, просочений бджолиним воском та олією. У бочку через отвір вливалася вода і виштовхувала повітря в дзвін.